Аналіз позиції ВСУ щодо поняття офіційний документ продовження

ОФІЦІЙНИЙ ДОКУМЕНТ Аналіз правових позицій Верховного Суду України щодо поняття Продовження. Початок див. газета «Юридичний вісник України № 39-40/2015 Дудоров Олександр, завідувач кафедри кримінального права та правосуддя Запорізького національного університету, доктор юридичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, член Науково-консультативної ради при Верховному Суді України, член Науково-консультативної ради Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ Зеленов Геннадій, головний науковий консультант відділу з питань національної безпеки, оборони, правоохоронної діяльності та боротьби із злочинністю Головного науково-експертного управління Апарату Верховної Ради України кандидат юридичних наук, доцент Бланк офіційного документа Мабуть, наведені вище сумніви не виникали, якби в ч. 1 ст. 366 КК як окремий предмет злочину, передбаченого цією кримінально-правовою нормою, фігурував (зокрема, за прикладом ст. 358 КК) бланк офіційного документа. Бланк — це, як відомо, аркуш паперу з відбитком на ньому штампу, з частково надрукованим друкарським або іншим способом текстом, який потребує подальшого заповнення відповідних даних і реквізитів. Після належного оформлення бланки як стандартні форми стають документами. Виділяють такі види бланків документів: – загальний бланк для створення різних видів документів (без зазначення у бланку назви виду документа), крім листа; – бланк листа; – бланк конкретного виду документа (із зазначенням у бланку назви виду документа), крім листа (підпункт 6.8 Національного стандарту України ДСТУ 4163-2003 «Вимоги до оформлювання документів»). Існують бланки паспортів, трудових книжок, документів про освіту та вчені звання, нотаріальних документів, складських документів на зерно, свідоцтв про закінчення навчальних закладів тощо. Вважаємо також не завжди коректною закріплену в примітці до ст. 358 КК та адресовану до всіх офіційних документів вимогу про дотримання визначеної законом форми і наявність передбачених законом реквізитів. Так, постає питання, які форму і реквізити встановлює закон до листа особистого характеру при тому, що останній, будучи використаним у правозастосовній діяльності як доказ, набуває якості офіційного документа? Подібне риторичне запитання можна поставити стосовно розписки позичальника, яка відповідно до ч. 2 ст. 1047 Цивільного кодексу України може підтверджувати укладання договору позики. Які реквізити цього боргового документа є обов’язковими, а які — факультативними, визначає не закон, а фахівці-цивілісти, що не стоїть на заваді визнанню розписки позичальника, яка відіграє роль доказу, офіційним документом. «…властивість офіційного набуває документ, який виходить від приватної особи і залучений як доказ до цивільної справи (договір поставки, купівлі-продажу тощо)» (Буртовой М. О. Документ як предмет злочинів у сфері господарської діяльності: дис. … канд. юрид. наук. — Дніпропетровськ, 2010. — С. 59). З приводу недоцільності поширення вимоги про дотримання визначених законом форми і реквізитів на всі документи, віднесені до офіційних, пригадуються міркування Г. Полєнова. Цей дослідник свого часу писав, що в кримінальному процесі записка, лист тощо стають доказами незалежно від форми; письмові акти, які походять від приватних осіб, як правило, не потребують дотримання певної форми. Оскільки форма є не типовою для поняття документа, вона не може слугувати його обов’язковою ознакою (Поленов Г. Ф. Ответственность за похищение, подделку документов и их использование. — М., 1980. — С. 26). Уточнимо — ознакою не документа взагалі, а саме офіційного документа. Уточнена позиція ВСУ щодо ознак поняття офіційного документа як предмета злочину Згодом, під час розгляду справи щодо В. О. за її заявою про перегляд ухвали ВССУ від 22 січня 2015 р., ВСУ у постанові від 9 липня 2015 р. (справа № 5-50кс15) уточнив свою позицію щодо ознак поняття офіційного документа як предмета злочину. У цій справі було встановлено, що В. О. протягом тривалого часу складала завідомо неправдиві виписки з медичної карти амбулаторного (стаціонарного) хворого (форма № 027/о), видавала їх для проходження особами медико-соціальної експертизи та вносила неправдиві відомості до направлень на медико-соціально-експертну комісію (далі — МСЕК; форма № 088/о). Відповідні відомості В. О. підтверджувала результатами обстежень, які насправді не проводились. Згадані медичні документи В. О. передавала особам, на ім’я яких вони були складені, а вони, своєю чергою, надавали їх до Миколаївського обласного центру МСЕК, на підставі чого МСЕК приймала рішення про встановлення цим особам відповідних груп інвалідності. За зверненнями цих осіб управлінням Пенсійного фонду України їм було призначено та виплачено пенсію за інвалідністю. В. О. стверджувала, що ВССУ помилково визнав офіційними документами виписки з медичних карт і направлення на МСЕК, які не спричиняють і не здатні спричинити будь-яких наслідків правового характеру. Хоч згадані документи складені належним чином і містять необхідні реквізити, вони слугують лише для реалізації права хворого на звернення до МСЕК, яка самостійно приймає рішення про встановлення або невстановлення інвалідності, а довідка тільки дає інваліду право звернутися до Пенсійного фонду України для призначення пенсії. Проаналізувавши ці доводи і положення регулятивного законодавства, ВСУ вказав, що направлення на МСЕК за формою № 088/о є підставою для проведення експертизи, а інформація, що міститься у виписці з медичної карти за формою № 027/о, є однією з підстав для прийняття експертного рішення. Отже, інформація, що міститься в обох цих документах, посвідчує факти, здатні спричинити наслідки правового характеру (уможливлює реалізацію особою її прав у сфері охорони здоров’я та соціального забезпечення). Тому висновок ВССУ як касаційної інстанції у справі В. О. про те, що виписки з медичних карт і направлення на МСЕК є офіційними документами, є правильним. Вельми важливою є і наведена в постанові ВСУ оцінка однієї з ухвал ВССУ, на яку в обґрунтування своєї позиції посилалась засуджена В. О. Йшлось про те, що акт приймання-передачі обсягу виконаних робіт, неправдивими в якому були лише відомості щодо часу їх виконання і дати складання акта, підтверджував справжній факт виконання робіт із благоустрою сміттєзвалища як благодійної допомоги громаді села і не спричинив наслідків правового характеру. До того ж цей акт був складений у довільній формі і не мав реквізитів, притаманних офіційним документам. Критерії встановлення ознак поняття офіційного документа як предмета злочину Наприкінці постанови від 9 липня 2015 р. ВСУ надав роз’яснення про те, що при встановленні ознак поняття офіційного документа як предмета злочину слід керуватися такими критеріями: 1) документ має бути складено, видано чи посвідчено відповідною особою в межах її професійної чи службової компетенції за визначеною законом формою та з належними реквізитами; 2) зафіксована в такому документі інформація повинна мати юридично значущий характер – підтверджені чи засвідчені нею конкретні події, явища або факти мають спричиняти чи бути здатними спричинити наслідки правового характеру у вигляді виникнення (реалізації), зміни або припинення певних прав та (або) обов’язків. Невідповідність документа хоча б одному з наведених критеріїв перешкоджає визнанню його офіційним. Як бачимо, правова позиція, відображена в постанові ВСУ від 9 липня 2015 р., дещо відрізняється від позиції в справі № 5-10кс13 (постанова ВСУ від 25 квітня 2013 р.). По-перше, висловлена раніше правова позиція стосується лише ознак предмета службового підроблення в той час, як правова позиція, озвучена 9 липня 2015 р., визначає критерії офіційного документа як предмета злочину взагалі. По-друге, в постанові від 9 липня 2015 р. не зазначено, від імені кого складається і видається документ, однак уточнено, що його має бути складено, видано чи посвідчено відповідною особою в межах її професійної чи службової компетенції за визначеною законом формою та з належними реквізитами. Це схиляє до думки про те, що винна особа повинна мати службові або професійні повноваження для того, щоб повністю скласти документ у відповідній формі з усіма реквізитами. Водночас вказівка ВСУ на те, що форма документа визначається законом, ставить питання, чи слід визнавати офіційним документ, якщо його форму визначено в підзаконному нормативно-правовому акті. До речі, у своїй постанові від 9 липня 2015 р. ВСУ визнав офіційними документами виписку з медичної карти амбулаторного (стаціонарного) хворого та направлення на МСЕК, оскільки законодавчі вимоги до змісту та форми цих облікових медичних документів конкретизовано наказом МОЗ України від 14 лютого 2012 р. № 110 «Про затвердження форм первинної облікової документації та Інструкції щодо їх заповнення, що використовуються у закладах охорони здоров’я незалежно від форми власності та підпорядкування». Тому для уникнення зайвих дискусій з цього приводу при визначенні в примітці ст. 358 КК ознак поняття офіційного документа замість словосполучення «що складені з дотриманням визначених законом форм та містять передбачені законом реквізити» бажано використовувати приблизно такий зворот – «що складені з дотриманням визначених законодавством форм та містять передбачені законодавством реквізити». Повторимо, однак, що це формулювання не варто поширювати на всі без винятку офіційні документи. Замість післямови Законодавче закріплення поняття офіційного документа як предмета злочинів, передбачених ст. ст. 357, 358 та 366 КК, попри окремі зауваження до його змісту, має істотний вплив на правозастосування. Про це свідчить, зокрема, той факт, що ВСУ при формулюванні своїх правових позицій щодо цього кримінально-правового поняття намагається не виходити за межі дефініції поняття «офіційний документ», закріпленої в КК. Водночас, з огляду на те, що в сучасному суспільстві реалізація прав і законних інтересів суб’єктів правовідносин ускладнюється, а інколи стає неможливою без належного документального посвідчення юридично значущих фактів а також на неоднозначність відповідної правозастосовної практики (див., наприклад: Юрченко К. Слідство закінчене, забудьте… Багаторічна справа Євгена Корнійчука завершилась його виправданням // Юридичний вісник України. – 24 – 30 січня 2015 р. – № 3), питання кваліфікації підроблення документів, включаючи визначення ознак поняття «офіційний документ», цілком заслуговують на те, щоб присвятити їм одне з повноцінних рекомендаційних роз’яснень ВССУ. На часі й уточнення законодавчого визначення поняття «офіційний документ», громіздкого, складного для сприйняття і переобтяженого деякими зайвими ознаками, що бажано робити із залученням напрацювань кримінально-правової доктрини і здобутків документознавства.

Аналітична юриспруденція