«Продажна дівка» казнокрадів, або Як кібернетика стала золотою жилою корупції

15 жовтня 2013 р. офіційне повідомлення Міністерства юстиції оприлюднило деякі деталі розслідування, пов’язаного із скандальним падінням 12 Державних та Єдиних реєстрів, що сталося за два тижні до того. Причому на перший план досудового слідства виставляється уже не комп’ютерна диверсія, а розкрадання бюджетних коштів, у вчиненні якого підозрюються працівники Державного підприємства «Інформаційні системи» Мін'юсту (Держінформюсту). А ще бізнесмени двох комерційних структур, на 19 банківських рахунків яких накладені арешти. З одного боку, можна лише вітати рішучу антикорупційну політику нового, молодого та енергійного, міністра Олени Лукаш. Але з іншого, є підстави підозрювати, що справу збираються тихо спустити на гальмах, публічно відшмагавши для годиться низку другорядних дійових осіб цього скандалу. А «серцевину» корупційної схеми зберегти для потреб нових господарів життя.

Зручна годівничка

Українці потроху почали забувати події перших чисел жовтня, коли раптом перестали працювати реєстри Мін'юсту, що дало зубоскалам підстави кепкувати з приводу того, що в нашій країні протягом двох днів не можна було ні народитися, ні одружитися, вже не кажучи про те, щоб купити або продати машину, квартиру чи дачу. Але якщо без жартів, то цей інцидент істотно вплинув на настрої іноземних інвесторів, допомога яких конче необхідна для модернізації української економіки, зокрема її експортоорієнтованої, але повільно вмираючої металургійної галузі. Великий бізнес заради вигоди ніколи не гидував співпрацювати ні з диктаторськими, ні з корупційними режимами, аби вони лишень гарантували виконання договірно-правових зобов’язань. Минулі події змусили сумніватися в тому, що нині правлячий уряд здатен хоча би на це.

Аби ситуація стала зрозумілою з перших же слів, наведемо слова заступника Міністра юстиції України Юрія Іващенка, який навів підрахунки трьох науково-дослідних установ Національної академії наук України: Інституту кібернетики ім. В.М.Глушкова, Інституту проблем реєстрації інформації та Інституту програмних систем. Отже, за оцінками тамтешніх експертів, собівартість заведення усіх реєстрів, що знаходяться в розпорядженні Мін'юсту, складає близько 30 млн грн, а їх щорічна підтримка – не більше 5 млн грн. А тепер порівняйте з даними внутрішнього аудиту цього відомства, згідно з якими Держінформюст протягом 2010-2013 р.р. витратило на роботу з реєстрами 1115 млн грн, з яких 411 млн грн потрапили до кишені двох ТОВ – «Арт-Мастер» «3-Т», котрі виступали в ролі безпосередніх виробників програмного забезпечення.

Історичний вислів про те, що кібернетика – продажна дівка імперіалізму, даремне приписують Сталіну: радянські, а потім й українські можновладці надавали велике значення інформатизації суспільства. Але ще більше вони оцінили її корупційні можливості. Це ж так просто витрачати бюджетні гроші на закупку товарів і послуг, справжню вартість яких можуть встановити лише вузькопрофільні фахівці!  Якщо, скажімо, державний завод за копійки здає свою адмінбудівлю в оренду комерційній структурі, а потім цю ж будівлю бере у неї в оренду, але вже за мільйони, то тут слідчому ламати голову не треба: схема казнокрадства зрозуміла й без зайвих пояснень. Правда, вітчизняна кримінальна практика знає приклади, коли й така справа розслідувалася роками, бо слідство ніяк не могло дочекатися результатів однієї надзвичайно «важливої» для встановлення істини експертизи, а саме – про вартість будівлі на момент її спорудження, тобто станом на 1893 рік. Що вже тоді казати про кібернетику, де сам чорт ногу зламає в її террабайтах, патчах і кряках.

 Несанкціоноване втручання чи санкціоноване невтручання?

Співпраця Держінформюсту з фірмами «Арт-мастер» і «З-Т» почалася ще з 2006 р. Припущення про те, що вона має ознаки корупційної схеми, висловлювалися ще три роки тому на підставі матеріалів перевірок, проведених Контрольно-ревізійним управлінням у 2009-му, а потім його наступником – Держфінінспекцією у 2010-му. У тому ж році низка періодичних видань опублікувала інформацію, що обидві названі структури за дуже сумнівних обставин освоїли 205 млн грн з держбюджету. Герої тих публікацій навіть подавали до наших колег судовий позов, котрий благополучно програли.

Проте схема аніскілечки не постраждала і почувала себе ніби вареник у сметані, аж поки у липні 2013 р. міністром юстиції не було призначено Олену Лукаш, яка одразу ж призначила аудиторську перевірку ефективності витрачання коштів ДП «Інформаційні системи». Вона просувалася зі страшенним скрипом, оскільки працівники підприємства дуже не хотіли показувати аудиторам фінансово-бухгалтерські документи. Та коли 17 вересня звіт на 78 сторінках був готовий, реакція керівництва Мін'юсту була блискавичною: директор держпідприємства Віталій Добжанський був звільнений із займаної посади, перерахування приватним програмістам чергової сотні мільйонів гривень заблоковане, а матеріали перевірки передані до Генеральної прокуратури, яка вже 23 вересня почала кримінальне провадження за статтями 364 (зловживання службовим становищем) і 191 (розтрата державного майна).

Про цю подію прес-служби обох відомств, звичайно ж, не повідомляли, та й взагалі про неї було би відомо дуже обмеженому колу осіб, якби відлучені від годівнички бізнесмени не завдали цілком передбачуваний удар у відповідь.  Справа в тому, що, укладаючи договір, вони заклали хитрий запобіжний засіб у вигляді додатка до нього, який називався «Порядок передачі ключа ліцензування для роботи комп’ютерних програм». Для того, щоби система працювала, фірма-розробник щоквартально пересилала Держінформюсту електронною поштою своєрідний пароль або ключ, котрий давав програмі команду працювати наступні три місяці. Але був у цьому порядку пункт, котрий давав бізнесменам право відстрочити передачу ключа, якщо держава порушувала строки виплати авторської винагороди (роялті). А оскільки Мін'юст грошей не дав, то 1 жовтня сталося те, що повинно було статися: комп’ютерна програма, не отримавши пароль на новий квартал, перестала відповідати на запити користувачів.

Що було далі – відомо всім. Будучи виставленим на загальне посміховисько, Міністерство юстиції у пожежному порядку мобілізувало групу фахівців, рекрутованих з різних відомств, включаючи СБУ та Державну службу спеціального зв’язку та захисту інформації (спадкоємець Управління урядового зв’язку КДБ). А ті вже, як-то кажуть, за допомогою лома, кувалди і якоїсь матері самотужки підібрали ключ і через дві доби відновили роботу реєстрів.

Вчинок підрядників радше було б оцінити як санкціоноване умовами договору невтручання в роботу програми, але правоохоронні органи вирішили навпаки. 2 жовтня офіційний сайт Генпрокуратури повідомив, що за фактом несанкціонованого втручання в інформаційні мережі Мін'юсту відкрито кримінальне провадження (ст.. 361 ККУ). А згідно з повідомленнями Міністерства юстиції Головне слідче управління МВС України станом на 15 жовтня виконало таку роботу:

= оголосило в розшук двох осіб, які мали стосунок до Держінформюсту (мова, очевидно йде про Віталія Добжанського та його першого заступника Віктора Сорвенкова);

= винесло повідомлення про підозру двом співробітникам бухгалтерської служби цього ж ДП;

= винесло повідомлення про підозру службовій особі ТОВ «Арт-мастер».

Слідство триває…

Таємниці підслідності

А тепер звернімо увагу на одну маленьку дрібничку, за якою, можливо, криється велике лукавство. Йдеться про те, яке саме відомство розслідує кримінальне провадження, почате за статтями 364, 191 і згодом «примкнувшої» до них ст.. 361 ККУ. Ще 23 вересня цим займалася ГПУ, а 15 жовтня – вже МВС.

Відчули різницю? Не відчули – нічого, ми допоможемо. Зазирнемо лишень до ст. 216 Кримінального процесуального кодексу України, в якій йдеться про підслідність. Правда, про слідчих прокуратури там не сказано ні слова, але якщо ми «підключимо» Перехідні положення згаданого кодексу, то дізнаємося, що до початку діяльності Державного бюро розслідувань його слідчі функції якраз і виконують працівники прокуратури.

А тепер напружте увагу. За новим КПК слідчі прокуратури «танцюють» не від статті злочину, а від особи, яка його вчинила, і нині до їхньої компетенції входять чотири категорії потенційних підсудних.

Перша – службові особи, які займають особливо відповідальне становище відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону України «Про державну службу».

Друга – особи, посади яких, згідно з тим же законом, віднесено до 1-3 категорій посад.

Третю і четверту складають судді і працівники правоохоронних органів, але в даному конкретному випадку вони нас не цікавлять.

Тож який з цього витікає висновок? Поки мільярдні махінації ще не стали предметом публічного скандалу, слідчі прокуратури впевнено розслідували цей злочин, аніскілечки не сумніваючись у тому, що скоїти його могли тільки особливо відповідальні посадовці 1-3 категорій. Зате коли подія набула загальнонаціонального резонансу, вони раптом «прозріли» і зрозуміли, що можновладці тут ні до чого, бо в усьому винні другорядні клерки і бухгалтери. А з ними займатися, мовляв, стачить кебети і в міліції, тому й спихнули тамтешнім колегам цю справу.

Вам смішно? От і мені теж.

Втім, з цього можна довго реготати, але так нічого й не зрозуміти, якщо дивитися на ситуацію у фас. Я коли поглянути у профіль, то саме собою напрошується цілком логічне припущення наступного змісту. У вересні прокуратура почала кримінальне провадження зовсім не для того, аби потім віддати його до суду, а для того, щоби мати компромат і тримати на ньому, немов на гачку, усіх попередніх міністрів юстиції, за яких фірми-присоски висмоктували з відомчого бюджету сотні мільйонів. Адже й коню зрозуміло, що не могли такі великі кошти витрачатися без дозволу високопосадовців 1-3 категорій. А для них це, як мінімум, службова недбалість з тяжкими наслідками (ст. 367 ККУ).

Але 1 жовтня переплутало усі карти: резонанс вийшов за межі України і став предметом роздумів для аналітиків мозкових трестів гігантів світової економіки. За таких обставин обов’язково треба зробити когось винуватим і належно покарати. А кому ж іще, як не міліції, можна доручити пошук таких собі хлопчиків і дівчаток для шмагання?

Так це чи не так, але поки що мусимо визнати очевидне: Олена Лукаш зробила мужній вчинок, на який не зміг зважитися жоден з її попередників, котрі, як не крути, а представляли сильну стать, хоча й були з різних політичних таборів. Але поки що лишається відкритим питання про те, з яких міркувань це було зроблено – державницьких чи корисливих.

Утім, найближчим часом у Олени Леонідівни буде слушна нагода підтвердити або заперечити одну з двох версій, про що ми неодмінно розповімо в наступних номерах нашої газети.

Юрій Котнюк,

спеціально для ЮВУ

Джерело:

ЮВУ № 43 (956)

Аналітична юриспруденція